Жито

Оцінка

Спосіб руху	Ширина  заганянь  при  їх  довжині,  м.
400	600	800	1000	2000
Загородний  з правим  поворотом  на  кінці Загородний  з  розширенням  прокошування	80 120	90 130	100 150	110 170	160 -

Таблиця  3

Середня  маса  1  пог.  м  валу

Біологічний урожай зерна при відношенні зерна до соломи, ц/га	Маса  валу  при  прибиранні  жниварками,  кг
1:1	1:1,5	1:2	ЖРС-4,9 або зчеплення два таких жаток	ЖВН-6 або ЖВН-6-12 в один вал	ЖВН-6-12 у сдвоённый вал
10 16 22 30 36 - -	18 12 18 24 30 36 -	10 14 20 24 32 36	0,85 1,27 1,79 2,49 3,10 3,95 4,61	1,03 1,54 2,17 3,02 3,76 4,79 5,59	1,93 2,89 4,07 5,67 - - -

2  Районовані  сорти (гібриди)  та  їх  характеристика

Харківська  55.  Створений  в  Українському  НДІ  рослинництва,  селекції  і  генетики  імені  В. Я. Юр’єва  шляхом  багатократного  індивідуально – сімейного  відбору  з  посіву  жита  сорту  Харківська  194.

Відноситься  до  західноєвропейської  екологічної  групи.  Колос  веретеновідний  і  призматичний,  середньої  довжини  і  щільності.  Ості  колосів  середньої  довжини,  грубі.

Зерно  овальне,  напіввідкрите,  сіро-зелене,  велике,  маса  1000  зерён – 26-30  р.  Консистенція  борошниста,  рідше  напівсклоподібна.  Склоподібність – 33 – 41%.  Зміст  білка – 9,6 – 13,7% .

Хлібопекарські  якості  хороші.  Досить  стійкий  до  обсипання.

Соломина  середньої  висоти  (120 – 150  см),  міцна,  досить  стійка  до  вилягання.  У  роки  з  вираженим  виляганням  значно  перевершує  по  врожайності  інші  сорти.  Загальна  і  продуктивна  кущистість  висока.

Сорт  середньопізній  (тривалість  періоду  від  посіву  до  воскової  стиглості – 304 – 329  днів).  Зимостійкість  вище  середньою.  Посухостійкість  хороша.  Поражаємость  бурою  іржею  середня.

По  врожайності  на  2 – 3  ц/га  перевищує  сорт  Харківська  194.

Харківська  60.  Також  виведений  в  Українському  НДІ  рослинництва,  селекції  і  генетики  імені  В. Я. Юр’єва  шляхом  сімейного  відбору  з  гібридів  сортів  Харківська  194  і  Петкус  короткостебельний.

Відноситься  до  західноєвропейської  екологічної  групи.  Колос  призматичний  і  веретеновідний,  середньою  довга  і  щільність.  Ості  довгі,  такі, що напіврозходяться,  досить  міцні.  Колоскові  луски  ланцетообразне,  з  короткими  остевідним   придатком.  Зовнішні  квіткові  луски  роздуті,  несуть  по  кілю  грубі  густі  вії.

Зерно  напіввідкрите,  овальне,  сіро-зелене,  велике,  маса  1000  зерен – 27 – 31  р.   Зміст  білка – 12%.  Мукомельні  і  хлібопекарські  якості  хороші.

Соломина  товста,  міцна,  середньої  висоти  (130 – 150  см),  досить  стійка  до  вилягання.  Листя  широке.  Кущистість  висока,  форма  куща  проміжна.

Сорт  середньо спілий,  тривалість  періоду  від  посіву  до  воскової  стиглості  складає  306 – 321  день.  Зимостійкість  вище  середньою,  стійкість  до  сніжної  цвілі.  Посухостійкість  хороша.  Врожайність  висока – 48,2  ц/га.

3.1 Кліматичні  умови.

Більша частина теріторії Одеської області відноситься до Причорноморської низовини, плавно понижаючейся до Чорного моря. На узбережжі Одеської області велика кількість лиманів, повністю або частково відгорожених від моря піщано-раковинними природними насипами. Крупніщі лимани Куяльницький і Хаджибейський.

Клімат Одеської області помірно континентальний, з жарким сухим літом і м'ягкою малосніговою нестійкою зимою. Середня температура на юзі: січню мінус 2°С; липню 23°С. Загальна сума опадів коло 410 мм за рік. Опади випадають головним образом літом, часто в виді зливів. Южна половина Одеської області схильна посухам.

Зима в самої Одесі помірно м'яка - середня температура січню - 3°С, літо дуже тепле, посушливе - середня температура липню 22°С. В Одеському регіоні випадає за рік коло 350 мм опадів. Чорне море в районі Одеси узимку може замерзати на нетривалий час.

Тривалість вегетаційного періода в Одеської області від 168 до 200 добів.

Річна сітка Одеської області повностю належить басейну Чорного моря. Головні ріки: Дунай (з Кілійским гірлом), Дністер (з притокою Кучурган), Колима й Савранка (притока Южного Бугу). Дельта Дунаю і плавні Дністеру місцями заболочені. Багато мілких пересихаючих річок. Крупні ріки мають важливе господарське значення для судоплавства, зрошення і гідроенергетики. В приморської смузі багато прісноводних (Кагул, Ялпуг, Катлабух) і солоних (Сасик, Шагани, Алібей, Бурнас) озер.

Найбільш характерні почви Одеської області южні і звичайні чорноземи, середне- й малогумусні. В приморської частині області переважають южні солонцеваті чорноземи. По долинам і балкам повсюдно розпоширени чорноземно-лукові солончаковаті почви й солончаки. Природні різнотравні типчаково-ковильні степа розгортані. Невеликі масиви лісів-дібров із дубу черешчатого, буку, ясеню і липи збереглися тільки на півночи Одеської області

3.2 Ґрунтові умови

Одеська  область,  як  видно  розташована  в  двох  природних  зонах – Лісостепу  і  Степу.

Залежно  від  фізико – географічних  умов,  у  різних  природних  зонах  ґрунти  розвиваються  по – різному,  що  призводить  до  утворення  їх  різноманітних  генетичних  типів,  видів  і  різновидностей.

Найголовнішими  типами  ґрунтів  на  Одещині  є:  сірі  лісостепові  ґрунти,  чорноземи,  каштанові,  лучні  та  болотні.

Типи  поділяються  на  підтипи,  а  ті  в  свою  чергу – на  види,  що  відрізняються  ступенем  вираженості  основного  процесу  ґрунтоутворення,  і  нарешті,  в  межах  виду,  за  рядом  провідних  ознак,  що  мають  виробниче  значення,  виділяються  різновидності  ґрунтів.

3 4 5 6